Володимир Сосюра

Володимир Миколайович Сосюра — ви­датний поет, тонкий лірик і творець розгор­нутих ліро-епічних полотен. Перу поета належать понад 80 збірок по­езій, поеми, роман «Третя Рота». З творчістю Володимира Сосюри українська література поповнилась новими темами героїчної і трагічної боротьби на­шого народу за свободу і незалежність, за краще життя, збагатилась зразками висо­кої громадянської й інтимної лірики, об­разами і картинами індустріального Дон­басу, його людей. З синівською відданістю він зізнавався в одному із своїх віршів:

І сниться, все сниться й донині
берізки тонкий силует.
Хоч знаний я всій Батьківщині,
а все ж я донецький поет.

Або в іншому творі:

Швидкий Дінець, і шум сосон,
і аромати м'яти-рути,
як золотий дитинства сон,
мені ніколи не забути.

Творчість Сосюри — це високий поетичний світ, де пахнуть білі акації, палахкотять загравами донецькі ночі й живе любов до України.
Народився Володимир Миколайович Сосюра на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.) 6 січня 1898 р. Дитячі роки поета мина­ли в с. Третя Рота (нині м. Верхнє) у старій хворостянці над бере­гом Дінця. Любов до Донеччини стала провідним мотивом його по­етичної творчості. Про цей край Сосюра пізніше образно розповів в автобіографічному романі «Третя Рота».

Щоб якось утримувати сім'ю, батькові, виходцеві з селян, кресляру за фахом, доводилось часто змінювати професії: він був шахтарем, будівельником, землеміром, писарем, мандрівним учителем. Гарно малював і віршував. У пошуках роботи побував у Харкові, Воронежі, на Кавказі. Мати, людина лагідної вдачі, часто співала народні пісні. Любов батьків до мелодійного слова передалась і дітям.

Початкову освіту хлопець здобув у двокласній школі в рідному селищі. Вчився майбутній поет добре, і по закінченні одержав пох­вальний лист і зібрання творів Гоголя. Батько помер рано, а на Володимира, старшого в сім'ї, випали турботи про сімох менших братів і сестер. Одинадцяти років хлопець пішов працювати до бондарного цеху содового заводу, наймитував у багатіїв. Дванадцяти літ спустився в шахту коногоном, а потім пра­цював телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Влітку працював, узимку ходив до школи. Деякий час вчився у сіль­ськогосподарській школі на станції Яма.

Володимир багато читає. Його серце окрилювали Шевченкові піс­ні. Захоплюється творами Франка, Лесі Українки, Пушкіна, Лермон­това, Некрасова. Пробує і свої сили в поезії — спочатку російською, а потім українською мовою. 14 жовтня 1917 р. Лисичанська газета «Голос рабочего» друкує його вірш «Плач волн», згодом — перший вірш українською мовою «Чи вже не пора», а наприкінці жовтня — «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу.

У 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосю­ра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Зго­дом він втік з її лав і потрапив в полон до денікінців. Його розстрі­лювали як петлюрівця, але рана виявилась несмертельною, і поет вижив. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.

У1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, при­йняли до своїх лав бійці Червоної армії. У 1920-1921 рр. В. Сосюра воює з білополяками та армією Нестора Махна. Пізніше у поемі «Два Володьки» поет робить спробу дослідити двоїстість своєї душі:

Рвали душу мою
два Володьки в бою.
І обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний,
невиданий хист.
Рвали душу мою —
комунар
і
націоналіст.

Це роздвоєння Сосюри-поета на націоналіста і комуніста призво­дить до постійної внутрішньої боротьби. Трагедія Сосюри схожа з трагедією М. Хвильового. Різниця тіль­ки в тому, що Сосюра лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості, а Хвильовий не витримав внутрішнього конфлікту й закінчив життя самогубством. А дві особистості Сосюри, щоб жити, змушені піти на компроміс і поділити сфери вияву: комуніст існує в розумовому спри­йнятті дійсності, а українець неподільно панує в сфері почуття.

Тому в кожному з тих його віршів, де наявні обидва ці елементи, немає взаємопроникнення цих сфер, хоча водночас обидва Сосюри дуже щирі. Взагалі Сосюра щирий і як поет, і як людина. І зовсім ясно, що у радянської влади не було жодних підстав звинувачувати його в зраді. Бо він тільки в серці українець, але це не його прови­на, це його нещастя.

Рання поезія Володимира Сосюри вбирала художні здобутки різ­них стилів і течій того часу (символізму, імпресіонізму) і вилилась у риси його власного стилю: романтика боротьби й кохання, любов до життя, злиття суб'єкта лірики з навколишньою дійсністю.

У 1921 році побачила світ перша збірка Сосюри «Поезії» (за де­якими документами, першу збірку поезій, видану 1918 року, було загублено). Цього ж 1921 р. виходить поема «Червона зима», яка зробила Сосюру знаменитим.

По закінченню громадянської війни Сосюра поселився в Харкові і повністю віддався літературній роббті. Упродовж 1922-1923 років навчався в Комуністичному університеті імені Артема, а потім два роки — на робітфаці Харківського інституту народної освіти.

Гучну славу принесли Сосюрі перші збірки — «Поезії» (1921) та «Червона зима» (1922), Вчорашній воїн щиро й безпосередньо, з ліричною теплотою розповідає про пережите. Темі громадянської війни присвячено також поеми «1917рік» (1921), «Оксана» (1922), багато віршів.
У деяких творах Сосюри цих років зазвучали мотиви розгубле­ності. Чудовий вірш «Місто» починається мальовничим пейзажем:

«Од трамваїв синє-синє місто, золоті од ліхтарів сніги...»

Але лю­дині в ньому жити дискомфортно, бо «місто взяло в ромби і квадра­ти всі думки, всі пориви мої». Ось чому поет лине думкою в рідну Третю Роту.

Син шахтарського краю, Сосюра став натхненним співцем пра­ці:

«О моя поезія Повстання, золота поезія Труда!»

— звертався він до своєї музи.

У перших невеличких за обсягом збірочках Володимира Сосю­ри помітна задушевність, відкритість і схвильованість. І в молоді роки, і в період творчого змужніння поет звертався до теми народно­го героїзму у роки визвольних змагань. Лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима», «Осінні зорі», «Сьогодні», «Золоті шулі­ки», «Коли зацвітуть акації» та ін.) визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно. Пам'ять про полеглих ніколи не згасала у серці поета.

З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня». До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близь­ко 1924 р.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став віршований роман В. Со­сюри «Тарас Трясило» (1926).

Багато віршів Сосюри покладено на музику. Поезія «Коли по­тяг у даль загуркоче» стала задушевним романсом і давно співаєть­ся в народі.
Духмяним диханням весни віє від багатьох творів Сосюри. Поет любив цю пору року. Особливо його приваблював п'янкий аромат розквітлої акації, образ якої сприяє розкриттю стану ліричного ге­роя у поезіях «І все, куди не йду», «Сумні акації цвітуть», «Акації цвітуть» та інших.

Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет. Протя­гом десятиліття (1922-1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу таін.), постійно брав участь у літературних дискусіях.
Впродовж кінця 20-х — 30-х років українська література зазна­вала величезних втрат від сталінського режиму. Від репресій гинули кращі письменники, серед яких було немало кращих друзів Сосюри. Потерпав і він, співець України: його звинувачували у всіляких грі­хах — критики намагались звинуватити поета в націоналізмі, щоб зробити з нього ворога.

За «націоналістичні ухили» у 1934 р. поета виключають з партії зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Наступних років з'являються збірки «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939).

У 1941 році поет був евакуйований до Башкирії, згодом працю­вав в Українському радіокомітеті в Москві, а в 1943 році входив до редакції фронтової газети «За честь Батьківщини». Лірику Сосюри років Вітчизняної війни проймають два мотиви. Це — показ людського горя і віра в перемогу.
Повоєнна творчість поета — це новий злет його самобутнього та­ланту. За збірку поезій «Щоб сади шуміли» Сосюра був удостоєний Державної премії І ступеня (1949), а за книги «Ластівки на сонці» та «Щастя сім'ї трудової» — Державної премії імені Тараса Шев­ченка (1963).

Безліч творів Сосюри присвячено патріотичній темі. Впродовж ці­лого життя він сповідався в любові та клявся у вірності рідній землі. Причому образ Вітчизни поступово розростається — від степів Донеч­чини — до всієї української землі з «ясними зорями» й «тихими во­дами». Саме за незгасну любов до України поетові судилося зазнати найтяжчих бід, але ніщо не змусило його зректися України:

Любіть Україну, як сонце любіть,
Вишневу свою Україну.
Красу її вічну, живу і нову,
І мову її солов'їну.

Одна з двадцяти восьми книг, які видав Сосюра у післявоєнний час — «Солов'їні далі» (1957), теж присвячена Україні:

Солов'їні далі, далі солов'їні...
Знов весна розквітла на моїй Вкраїні!

Поет гордий з того, що служить своєму народу. Саме тому в його поезії стільки оптимістичних нот:

Я іду до гаю. Краю, ти мій краю,
кращого за тебе я в житті не знаю!
Кращого не знаю, далі мої сині,
як весну стрічати на моїй Вкраїні.

Тема України знаходить своє продовження і в темі рідної мови, яку він пристрасно любив, оберігав і збагачував. У вірші «Як не лю­бити рідну мову» (1959) ідеться про значення мови, адже «мова — це душа народу, народ без мови — не народ».

Після смерті Сталіна 1953 р. зникла загроза, яка нависла над Сосюрою. І тоді з'являються нові книги віршів «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов'їні далі» (1957). В. Сосюра завершує свої давні задуми, які переслідували його з двадцятих років, в ре­зультаті чого народжуються повість «Третя Рота», поеми «Розстрі­ляне безсмертя» та «Мазепа».

Тема України жила в творчості Сосюри впродовж усього його творчого життя. 1964 року Володимир Сосюра опублікував дві книжки поезій — «Осінні мелодії» та «Весни дихання». Тематика цих останніх збірок поета багата і розмаїта. Автор звертається до духовного світу лю­дини, рідного народу, оспівує красу нев'янучої молодості, вірність у коханні. Твори цих збірок по-синівськи тепло змальовують Дон­бас, сповнені любов'ю до України.
Тяжко хворий поет до останніх хвилин життя не залишав твор­чої праці.

Помер В. М. Сосюра 8 січня 1965 р.

Цінність творчої спадщини видатного українського поета по­лягає в змісті його поетичного світу. Сосюра — надзвичайно щи­рий поет. Особисте в його творах водночас є соціально значущим. Найтрагічніші теми з народного життя поет зумів зігріти своїм щирим словом. Його твори чарують теплотою і правдивістю по­чуттів. Вони вражають схвильованістю, емоційністю, реалістич­ною образністю.

Твори росюри перегукуються з народнопісенною поезією, вони прості, зрозумілі, сповнені чистих і свіжих почуттів. Одухотво­рені й живі пейзажі майстра сповнені кольорів і звуків. Читач не тільки бачить перед собою мальовничі українські краєвиди, а й чує чарівний спів птахів, шум дібров, пісню індустріально­го Донбасу.

Подібний матеріал

  1. ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ ВИННИЧЕНКО (1880-1951)
  2. «Ой яка чудова українська мова!»
  3. Батьківщина
  4. ПАВЛО ГРИГОРОВИЧ ТИЧИНА (1891-1967)
  5. Наша дума, наша пісня, не вмре, не загине