Український степ

Степ квітує... Незайманий, звіку не ораний. Що це за видовище! Маючи в собі красу моря, його велич, блиск і надміру світла, маючи в собі також могутність лісу і його тихі вікові шуми, степ, окрім цього, ще несе в собі щось своє, духмяне, неповторно степове, властиве тільки йому — оту шовкову ласкавість, оте ніжне, замріяне, дівоче...
Ковили... За сонцем сталево-тьмяні, а там, під сонцем, — скі­льки зір сягне — сяючі, молочні, як морське шумовиння.
Здається, співає від краю до краю саме повітря, співає марево, що вже схоплюється, тече, струмує де-не-де над ковилою. Кожна стеблина закоренилася в суху, місцями потріскану землю. Бредеш у шовках серед милозвучного пташиного щебету і відчуваєш на душі, очищеній від усяких пут, небесно-легке щастя. Ось-ось, здається, хлопне воно з крайнеба, з-за ковилів.
Благословенна тиша навкруги. Лише зашерхоче десь суха зе­лена ящірка, пробігаючи в траві, бризнуть урізнобіч з-під ніг коники-ковалі, та ще й жайворонки дзюркочуть у тиші, проймаючи її вгору і вниз, невидимі у повітрі, як струмки, що течуть і течуть, розмаїті, джерельно-дзвінкі...
Степ — таємничий і буденний. Ми, жителі степового району України, настільки до нього звикли, що часто не помічаємо, який він дивний, схожий на безкрає зелене море. А були ж часи, коли українці шанували степ, називали його батьком, такий він щедрий і дужий.

Подібний матеріал

  1. Наша дума, наша пісня, не вмре, не загине