павло тичина биографія

Один із дослідників творчості Павла Тичини Василь Стус вважав долю Тичини трагічною:

видатний поет занапастив по­ловину свого мистецького життя, присвя­тивши його боротьбі з власним талантом.

Творча біографія Павла Григоровича Ти­чини позначена драматизмом, хоча життє­вий шлях майбутнього поета починався до­сить спокійно і впевнено, не передбачаючи ніяких трагедій. Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 р. в селі Піски на Чернігів­щині. За родинним переказом, походив зі старовинного козацько­го роду (його пращур був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком, учив дітей грамоти у парафіянській школі.

Усі діти Григорія Тичини, як діти священнослужителя, одержали серйозне релігійне і музичне виховання. Цьому сприяла й атмосфера в сім'ї, адже у вільний час батько майбутнього поета займався музи­куванням, а мати й усі діти гарно співали. Павло був природженим музикою (мав абсолютний слух) і природженим маляром.

П. Г. Тичина як поет починав у 1906-1910 рр. з наївного наслі­дування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка. Упродовж 1901-1907 років юнак навчався в Чернігівському ду­ховному училищі, потім у 1907-1913 рр. — в семінарії. Великий вплив на молодого літератора мали твори Михайла Коцюбинського і Максима Горького.

Павло Тичина вперше надрукувався двадцятирічним юнаком. Перші друковані твори молодого поета з'явилися 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах «Літературно-науковий вісник», Рідний край », « Українська хата », « Основа » та ін. У 1913 р., навчаючись у Київському комерційному інституті, працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова рада». На ей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистетвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками. 1913-1914 рр. Тичина став редактором журналу «Світло». Протягом цього часу він публікує оповідання «Вавилонський полон», Богословіє».

Після закриття журналу молодий письменник працює в Чер­нігівському статистичному бюро. Восени 1916 р. повертається до и Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курбасом, композитором К. Стеценком. Перша збірка поезій «Сонячні кларнети» стала етапною подією в історії української літератури. Глибоке відчуття природи, влас­тиве поетові з дитинства, почало набувати своєрідних космічних вимірів — можливо, під впливом літератури модернізму.

Ця книга одразу поставила 27-літнього поета поруч із першо­рядними митцями українського відродження. Тичину було названо глибоко національним поетом, а його поезія стала виразником душі українського народу, поезією прозріння. Ця збірка була сповнена сподіваннями, пов'язаними з революцією, що мала принести нове щасливе життя і національне відродження.

Розв'язана більшовиками громадянська війна затопила Україну кров'ю, розпалила у людей ненависть і жорстокість. У збірці «Замість сонетів і октав» Павло Тичина проклинає всіх, «хто звіром став», виступає проти насильства і жорстокості, висловлює своє розчару­вання революцією, її «великою ідеєю» і засобами втілення її у життя. Поезії цієї збірки протилежні за своїм настроєвим звучанням з по­езіями «Сонячних кларнетів», але теж високомайстерні.

1920 року Павло Тичина подорожував із капелою К, Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. — Капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року.

У 1923 році П. Г. Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столи­ці УPCP. Тут він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в українській столиці Асоціації схо­дознавства, входить до заснованої 1923 року Спілки пролетарських письменників України «Гарт» .Формально позапартійного тоді пись­менника обирають членом Харківської міськради, трохи пізніше — кандидатом у члени ВУЦВИКу.

Павло Тичина 1926 р. взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) з М. Г. Хвильовим на чолі, куди увійшли й колишні члени «Гарту». З 1929 року— дій­сний член Академії наук Української PCP.

Була не одна спроба віднести ранні твори Тичини до певної літе­ратурної школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на його творах позначилися впливи поетики символізму, імпресіонізму, навіть футуризму та імажиніз­му. Імпресіонізм і особливий композиційний характер творів Пав­ла Тичини, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше пом'якшується.

У роки Сталінських репресій, коли було знищено три чверті ук­раїнських письменників, Павло Тичина, щоб вціліти, пішов на ком­проміс із власною совістю. Поет знищив свій геніальний дар, бо був змушений прославляти партію, яка відняла в нього право творити для свого народу. Поет соромився своєї нової поезії, усвідомлював своє падіння не лише як поета, а й як особистості. З того часу почав­ся трагічний спад у його творчості.

Переломною в творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931), яка означала його перехід в число «офіціозних» авторів. Покарання славою — одна з найефективніших форм боротьби з самобутнім талантом. За часів сталінізму місія поезії зводилась до трьох понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість передвоєнних творів поета. Збірки «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної ро­дини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941) написані у формі гасел, які з часом втратили свою актуальність.

В 1940-1943 pp. Тичина очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р.— член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. У 1943-1948 роках — міністр освіти УРСР. У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина перебував в ева­куації в Уфі. Одним із найвизначніших творів поета цього періоду була поема «Похорон друга» (1942). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми — свідомість людства», комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не набула такого шикого звучання, як попередні.

З 1953 по 1959 рік — Павло Тичина — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей BP УРСР, член ба­гатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей, і Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці.

Помер поет 16 вересня 1967 року в Києві.

Подібний матеріал

  1. ПАВЛО АРСЕНОВИЧ ГРАБОВСЬКИЙ (1864-1902)
  2. Тарас Григорович Шевченко (1814-1861)
  3. ГРИГОРІЙ ФЕДОРОВИЧ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО (1778-1843)
  4. ІВАН ФРАНКО – великий майстер художнього слова!
  5. Мій улюблений поет