Микола Хвильовий

Микола Григорович Хвильовий (справжнє ім'я М. Г. Фітільов) народився 13 грудня 1893 року в селищі Тростянець на Харківщині (тепер райцентр Сумської області) в родині вчителів (інші псевдоніми — Юлія Уманець, Стефан Кароль).

Майбутній письменник мав брата та трьох сестер. 1904 року, після розлучення батьків, Микола залишився з матір'ю. По закінченню початкової школи в селі Калантаєві Микола продовжив навчання Богодухівській гімназії, екстерном склав екзамени й отримав диплом. Працював на різних посадах по селах.

З 1916 року Хвильовий опинився на фронтах Першої світової війни. В цей час став більшовиком. 1918 року організував і очолив повстанський загін, воював з гетьманцями, петлюрівцями, дроздовцями. 1919 року вступив до комуністичної партії. З 1921 року працював слюсарем на заводі в Харкові й писав вірші. Серед його друзів — Володимир Со­сюра та Майк Йогансен.

Перші поезії Хвильового («Шляхи мистецтва») вийшли дру­ком у 1917 році. Він був організатором збройної боротьби проти гетьманських військ на Харківщині, ініціатором, організатором і активним членом таких літературних організацій, як «Гарт», В АПЛІТЕ, « Пролітфронт ». Його твори друкувались в газетах і журналах першої столиці, в альманахах « Штабель » та « На сполох ».

Перші пореволюційні роки ознаменувались виходом його поетич­них збірок «Молодість» і «Досвітні симфонії». У 1921 році у Хар­кові, який був тоді столицею України, Хвильовий дебютував як поет, видавши поетичні книги: «В електричний вік», «Молодість». Та Хвильового вабила проза, а до поезії в подальшому він звертаєть­ся лише епізодично.

У 1923 р. вийшла його прозова збірка «Сині етюди». Найавто­ритетніші критики того часу вважали, що вона започаткувала нову українську прозу, яка стала значним й цілком новаторським яви­щем в українській літературі і принесла авторові славу. Наступного року вийшла друком ще одна збірка прозових творів — новел та оповідань—«Осінь».

Книга новел Хвильового «Осінь», яка вийшла у Харкові 1924 року, закріпила «школу Хвильового» і стиль, названий письменником «ро­мантикою вітаїзму ». Цю книгу можна вважати вершиною творчості Хвильового. Вона зміцнила авторитет письменника, набула попу­лярності в Україні та за її межами. Обидві книги прози письменни­ка були перекладені російською мовою.

Проте ця книга викликала негативну реакцію Москви. Письмен­ник зазнав нападок з боку місцевих охоронців режиму. Хвильового звинувачували в підриві підвалин ленінізму, поширенні буржуазних ідей. Твори письменника було заборонено друкувати. Його романи «Вальдшнепи» та «Іроїда» були конфісковані вже після публікації перших частин.

У 1925-1926 роках Хвильовий різко виступив проти цих напа­док, і це зробило його постать ще більш помітною і підняло його ав­торитет.
У відповідь на нападки Хвильовий у грудні 1925 —- січні 1926 року організував найпотужнішу літературну структуру — «Вільну ака­демію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), до якої увійшли ко­лишні члени «Гарту», «Жовтня», дехто з «Плугу».

Він був організатором і головним ідейним трибуном українського Відродження, лідером цілого літературного покоління.
ВАПЛІТЕ прийняла вимоги комуністичної партії в питаннях літературної політики і зайняла незалежну позицію. Метою органі­зації було творення нової української літератури кваліфікованими митцями.

Керівництво здійснювали М. Хвильовий, М. Яловий та 0. До­світній. ВАПЛІТЕ об'єднала найталановитіших митців, які тоді мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, М. Ба­жай, 0. Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, Г. Епік, П. Панч та інші). Організація прийняла свій статут і програму, у яких йшлося про те, що її члени підтримують вільний розвиток усіх течій і стилів, удосконалюють свою професійну майстерність, дбають про престиж української літератури. Письменники орієнтувались на найкращі , взірці західноєвропейської літератури.

ВАПЛІТЕ було організовано в той час, коли розгорнулася найгучніша літературна дискусія 1925-1928 років, яка мала визначити подальший шлях розвитку українського мистецтва. Друга відповідь Хвильового ідеологічним нападникам була ідей­ною. Він опублікував окремими книжками три серії памфлетів:
«Камо Грядеши»; «Думки проти течії»; «Апологети пйсаризму» і «До потреби культурної революції». Четверту збірку — «Україна чи Малоросія?» — не було допущено до друку.

У цих памфлетах Хвильовий порушує багато проблемних питань, крізь які червоною ниткою проходять три головні тези:

— залучення українського мистецтва до світового, зокрема до західноєвропейського;
— самостійність України (Росія повинна відійти в свої етногра­фічні межі — кінець російської гегемонії);
— здійснення українським мистецтвом великої місії — започат­кувати нове велике культурне коло, умовну назву якому Хви­льовий дав як «азіатський ренесанс».

Памфлети Хвильового були виразником загального настрою на­ції. Хвильового підтримали лідер групи неокласиків Микола Зеров, співробітник академії Михайло Могилянський. Приєдналась до голов­них тез Хвильового й Українська академія наук. А Михайло Волобуєв, наслідуючи Хвильового, за допомогою статистичних даних по­казав, що комуністична Москва продовжує на Україні стару царсько-російську колоніально-експлуататорську політику, і на підставі цьо­го обґрунтував потребу окремого розвитку української економіки.

На оборону Хвильового від нападок ЦК став член ЦК КП(б)У Олександр Шумський, який вимагав замінити у ЦК партії та в уряді УРСР українськими комуністами замість присланих з Москви російських наглядачів. Гасла Хвильового «геть від Москви», «курс на Європу» стали тим більш небезпечними, бо поширювались і в інших національ­них республіках.

І тоді Сталін у листі до Кагановича від 26 квітня 1926 року по­чав виправдовувати панування росіян в Радянській Україні тим, що в Україні недостатньо марксистських кадрів. Сталін наголошував на тому, що весь світ визнає московське керівництво, а український ко­муніст Хвильовий закликає українських діячів тікати від Москви.

А в 1927 році Каганович на з'їзді КП(б)У таврував Хвильового як прихильника реставрації буржуазної влади. Відтоді в літерату­ру з подачі Москви увійшов термін «хвильовізм», що ототожнював­ся з фашизмом. У той час Хвильовий перебував за кордоном і міг би врятувати­ся еміграцією, адже у пресі поширюється теза про те, що його твори (роман «Вальдшнепи» і стаття «Україна чи Малоросія?») треба роз­глядати не як ухил, а як відверту зраду. У січні 1927 року, щоб урятувати ВАПЛІТЕ, Хвильовий, Яло­вий і Досвітній виступили у пресі зі спокутувальним листом, вийшли з організації (тепер її очолили М. Куліш, Г. Епік). Але це був формальний вихід, про що свідчить подальше життя колишніх лідерів.

Після самоліквідації у 1928 році ВАЛЛІТЕ вони утворили органі­зацію Пролітфронт, видавали журнали «Літературний ярмарок» та «Пролітфронт». Дискусія, що починалась як літературна, переросла в політичну, чимало письменників після неї одержали ярлики ідео­логічних ворогів, а найперше — Микола Хвильовий. І хоча Хвильо­вий ще продовжував випускати журнал «Літературний ярмарок» (12 книжок), опублікував серію гострих сатир на деяких партійних чиновників («Іван Іванович», «Ревізор»), він вже відчував невідво­ротний кінець.

Наприкінці квітня 1933 року Хвильовий повернувся з поїздки до села, де він, за його власним іронічним висловом, вивчав «новий кардинальний процес соціалістичного будівництва — голод!». Хвильовий — комуніст, який свято вірив в ідеї комунізму, ба­чив, що Сталін та його прибічники будують комунізм засобами те­рору, голоду, страху, не зупиняючись перед прямим фізичним зни­щенням народу.

Почалися арешти найближчих товаришів. Першим заарешту­вали ініціатора створення ВАПЛІТЕ Михайла Ялового. Хвильовий розумів, що почався розгром ВАПЛІТЕ. В репресивні роки сама лише належність до цієї організації вважалася серйозним обвину­ваченням. Хвильовий намагався врятувати Ялового, писав заяви про не­винність товариша, бігав по відповідальних працівниках, звертав­ся до ЦК. Зрозумівши, що всі його дії безрезультатні, Хвильовий вирішив принести себе в жертву, щоб власною смертю врятувати товаришів.

Це цікаво!

Коли письменник прийняв рішення про самогубство, він не лягав до ранку. Сидів за робочим столом, писав останнього листа.
Дружина не спала, донька Люба збиралася до школи, старенька мати готувала сніданок. Він був, як завжди, веселим, жартував. Попе­редив сім'ю про те, що у них будуть гості. По телефону запросив друзів послухати його новий твір.

За годину у Хвильового вже був Олесь Досвітній і Микола Куліш, сходились інші письменники. Господар був веселим, грав на гітарі й спі­вав улюблені пісні.
Хтось із гостей нагадав Хвильовому про читання нового твору, і пись­менник зник за дверима кабінету, пообіцявши всіх здивувати.
Коли пролунав постріл, письменники кинулися до кабінету і поба­чили мертвого товариша.

На столі лежав передсмертний лист, в якому Хвильовий писав про переслідування українських письменників і про невинність Ялово­го. Хвильовий брав на себе відповідальність за генерацію українських письменників. Останніми словами письменника були: «Хай живе ко­муністична партія!»
У приписці письменник просив друзів піклуватися про його матір і доньку! А далі — кілька ніжних рядочків, призначених доньці.
Записку було датовано 13 травня 1933 року.

Перші прозові збірки Миколи Хвильового не тільки засвідчили його мистецький талант, а й справили велике враження на україн­ського читача. Твори письменника засвідчили, що він неперевершений майстер малої прозової форми. Хвильовий створив в українській літературі свій власний стиль — своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели.

Поєднання мрії і дійсності в його творах надає їм неповторної стильової новизни. В цих збірках немає ні революційного пафосу, ні уславлення борців за революційні ідеали. В оповіданнях письмен­ника («Мати», «Солонський яр», «Наречений», «Редактор Карк», «Синій листопад», «Кіт у чоботях», «Я (Романтика)») зображена складна революційна дійсність з кров'ю, смертю, людським горем і стражданнями. Герої М. Хвильового постають не переможцями, а жертвами революції.

Читач мимохіть задається питанням, яке, напевне, ставив перед собою і автор: якщо це і є нові герої, то яке ж майбутнє чекає на Укра­їну з такими будівниками? За своїми політичними переконаннями Микола Хвильовий був українським комуністом. Саме в цьому полягала його трагедія.

Однією з найважливіших для Хвильового впродовж усієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: брудне сьогодення, всі вади якого він аж надто прозорливо помічав, і протиставлене йому омрія­не майбутнє або манливе минуле.

Він пізно зрозумів, що більшовизм і національна ідея — несуміс­ні поняття. Микола Хвильовий воював за новий світ для своєї матері України в лавах тих, хто знищував її, так, як знищив власну матір герой новели - трагедія особистості в оповіданні! «Я (Романтика)».

Подібний матеріал

  1. Микола Хвильовий «Я (Романтика)». Трагедія особистості в оповіданні!
  2. Микола Куліш, його комедія – «Мина Мазайло».
  3. ІBAH ПЕТРОВИЧ КОТЛЯРЕВСЬКИЙ (1769-1838)